Електронний доказ чи доказ в електронній формі: проблеми доречності термінологічного розмежування

Abstract

The Article aims to trace a correlation between the terms “electronic evidence” and “evidence in electronic form”. The study examines their theoretical and legal disparities, practical utility of these terms within the framework of criminal proceedings, and seeks to formulate a scientifically grounded approach to their terminological division. The goal has been achieved through the comprehensive application of general scientific methods (analysis, synthesis and generalisation), as well as dialectical, logical-semantic, formal-legal, systemic-structural, comparative-legal and hermeneutic methods. This paper analyses the current state of academic research into the legal nature of electronic information within the system of procedural sources of evidence, along with principal approaches to its terminological interpretation in criminal procedure doctrine. The focus is on distinctive features of digital data as data media capable of being reproduced repeatedly without changing content, leading to a debate on their relationship with traditional physical evidence and documents. It has been noted that the terms “electronic evidence”, “digital evidence” and “evidence in electronic form” are used interchangeably in academic discourse, indicating a lack of a consistent approach to distinguishing between their meanings. Drawing on an analysis of legislative provisions and doctrinal propositions, the appropriateness of using the term “evidence in electronic form” has been substantiated, since it most accurately reflects the informational nature of digital data and aligns with the prevailing framework of proving in criminal procedure. It has been concluded that the electronic form serves as a medium for evidentiary data, rather than constituting a standalone procedural category. Prospects for further research related to the development of uniform criteria for procedural identification of evidence operating in a digital environment have been outlined.

Мета статті — з’ясувати співвідношення термінологічних конструкцій «електронний доказ» і «доказ в електронній формі», визначити їх теоретико-правові відмінності та практичне вживання в кримінальному провадженні, а також сформулювати науково обґрунтований підхід до їх термінологічного розмежування. Поставлену мету реалізовано за допомогою комплексного застосування загальнонаукових (аналіз, синтез і узагальнення), діалектичного, логіко-семантичного, формально-юридичного, системно-структурного, порівняльно-правового та герменевтичного методів. Проаналізовано сучасний стан наукової розробленості проблеми правової природи електронної інформації в системі процесуальних джерел доказів, а також основні підходи до її термінологічного розуміння в доктрині кримінального процесу. Акцентовано увагу на особливостях цифрових даних як інформаційних об’єктів, здатних до багаторазового відтворення без зміни змісту, що зумовлює дискусійність їх співвідношення з традиційними речовими доказами й документами. Констатовано, що в науковому обігу паралельно вживають термінологічні конструкції «електронний доказ», «цифровий доказ» і «доказ в електронній формі», що свідчить про відсутність усталеного підходу до розмежування їхнього змісту. На підставі аналізу законодавчих положень і доктринальних позицій обґрунтовано доцільність застосування терміна «доказ в електронній формі» як такого, що найбільш повно відображає інформаційну природу цифрових даних і узгоджується з чинною моделлю кримінального процесуального доказування. Дійшли висновку, що електронна форма свідчить про наявність доказової інформації, а не про її самостійну процесуальну сутність. Окреслено перспективи подальших досліджень, пов’язані з виробленням єдиних критеріїв процесуальної ідентифікації доказів, що функціонують у цифровому середовищі.