Електронний доказ як об’єкт криміналістичного вчення про сліди злочину

Abstract

Зазначено, що наразі кримінальне процесуальне законодавство України не надає чіткого та вичерпного визначення електронного доказу, не встановлює його характерних ознак, меж допустимого використання та процесуального порядку поводження з ним. Такий нормативний вакуум ускладнює діяльність усіх учасників кримінального провадження — слідчих, прокурорів, захисників, суддів — і створює значні перешкоди для ефективного доведення. На практиці це призводить до того, що електронні докази нерідко визнаються недопустимими саме через недотримання процедур їх вилучення, фіксації чи дослідження, що в подальшому негативно впливає на законність та обґрунтованість судових рішень. Мета статті – обґрунтувати доцільність введення електронного доказу до системи об’єктів криміналістичного вчення про сліди злочину, з’ясування його природи, специфічних ознак, місця у системі криміналістичних об’єктів, а також обґрунтування необхідності інтеграції категорії електронного сліду в сучасну слідчу практику та криміналістичну теорію. У статті досліджено проблематику електронного доказу як нового об’єкта криміналістичного вчення про сліди злочину. Обґрунтовано, що цифрові відображення, попри нематеріальну природу, є слідами злочину у криміналістичному розумінні. Проаналізовано сучасні підходи до електронних доказів у правових системах ЄС, окреслено нормативні ініціативи щодо їх регламентації. Автор підкреслює необхідність визнання електронного доказу як окремого процесуального джерела, його інтеграції у криміналістичну теорію та розробки відповідних методик дослідження. Зроблено висновок про доцільність гармонізації національного законодавства із європейськими стандартами цифрової криміналістики.