Ґенеза правового регулювання щодо подолання протидії розслідуванню

Abstract

Правове регулювання протидії розслідуванню поступово трансформувалося від фрагментарних заборон у найдавніших джерелах до цілісного комплексного підходу в сучасному кримінальному законодавстві України. Ключовими чинниками цієї еволюції були посилення ролі правосуддя, ускладнення форм незаконного впливу та потреба в ефективному інституційному та процесуальному захисті від нього. Метою статті стало визначення особливостей становлення доктрини про криміналізацію діянь, що мають ознаки протидії розслідуванню та судовому розгляду. Установлено, що у найдавніші часи, зокрема в документах доби Рамзеса IX у Стародавньому Єгипті, вже фіксувалися спроби приховати злочини чи вплинути на свідків, проте правове регулювання таких дій ще не мало системного характеру. У Середньовіччі закладаються перші формалізовані норми юридичної відповідальності за дії, що перешкоджають судовому розгляду. Так, «Руська Правда» містила положення про покарання за посягання на представників судової влади та за завідомо неправдиві доноси. Литовські статути деталізували відповідальність свідків, а також визначили покарання за фальсифікації та незаконне втручання у судочинство. У період XVIII — початку XIX століття простежується систематизація відповідальності за перешкоджання правосуддю. Наприкінці XIX — на початку XX століття Кримінальне уложення 1903 року вперше системно охоплює весь спектр дій, що перешкоджають правосуддю. У радянський період правове регулювання продовжило свій розвиток із поділом злочинів на дії посадових осіб (наприклад, винесення завідомо неправосудного рішення) та інших учасників судового процесу (лжесвідчення, тиск на слідчих, фальсифікації). Кримінальні кодекси містили положення про відповідальність за дії, що перешкоджали слідству, а також про втручання в роботу суду. Значна увага приділялася ідеологічному контролю над системою правосуддя. Сучасний етап розвитку розпочинається з прийняттям Кримінального кодексу України 2001 року