Теоретичні та праксеологічні основи криміналістичного вчення про збирання, дослідження та використання доказів у кримінальному провадженні.

Abstract

В роботі прослідковано генезу аналізованого вчення та виокремлено п’ять основних етапів його формування: (1) донауковий період (до другої половини ХІХ століття); (2) період становлення науки криміналістики (друга половина ХІХ століття – 1919/1939 роки); (3) радянський період (1919/1939 – 1991 роки); (4) період здобуття та утвердження Україною незалежності (1991 – 2019 роки); (5) новітній етап (від 2019 року). Cформульовано методологічні засади указаної криміналістичної теорії, до яких віднесено власні цільову проблематику, об’єкт і предмет дослідження, суб’єктів формування, мету, завдання й функції, методи та підходи до наукового пошуку, юридичне, теоретичне й емпіричне підґрунтя, а також понятійно- категорійний апарат. Криміналістичне вчення про збирання, дослідження та використання доказів у кримінальному провадженні визначено як сукупність наукових положень щодо сутності, видів та призначення криміналістичних засобів збирання, дослідження й використання доказів, а також основних закономірностей їх розробки ученими та застосування на практиці уповноваженими суб’єктами у межах кримінального процесуального доказування. Продемонстровано місце сукупності теоретичних положень про збирання, дослідження та використання доказів у кримінальному провадженні як окремого вчення у структурі загальної теорії криміналістики. З’ясовано внутрішньо- та зовнішньонаукові зв’язки указаної сфери знань. У межах архітектоніки вчення виокремлено власні концептуально-теоретичні положення, специфічно-криміналістичні наукові погляди на сутність та складові доказування, наукові положення щодо природи криміналістичних засобів доказування, а також вчення нижчого рівня узагальнення: про криміналістичні засоби виявлення джерел (носіїв) доказової інформації, про фіксування останньої, про дослідження доказів та про їх використання.